Енергетика українців у вишиванках зростає
У пошуках доказів на Фотовиставці газети «День»
|
Знаки та коди українців — вишиванки, у чому переконався ще раз, відвідавши масштабну виставку кращих робіт XIV міжнародного Фотоконкурсу «День-2012». Що несе в собі ця стародавня прикраса одягу, що знову стає модною? Інформацію про успіх, щастя, любов, родину, закони життя. Вона передається від покоління до покоління, нею ми керуємося, навіть не замислюючись, які таємні сили закладені в її узорах, орнаментах, кольорах, рядках, елементах, квітах. А сили ті — могутні. Це закодовані бажання, сподівання, мрії українців. Кожна рисочка чи знак — не випадкові.
А перше сильне враження від світлин з елементами вишивання — фото «Карта України» киянина Володимира Фаліна. Ми бачимо, як гарний хлопчик у вишиванці власноруч створює вишивану мапу Української держави. Фіксація школяра за цією нелегкою справою — це більше, ніж просто зображення, знімок цей має історію, конкретні дії та мету. Можна сказати, що перед нами постає образ юного патріота-вишивальника, який тисячами стібків «пришив» себе до України, до рідної землі. Хто не погодиться? Це ж яку духовність треба мати, щоб так дбати про свою Батьківщину! Повністю поділяю думку головного редактора газети «День» шановної Лариси Олексіївни Івшиної про те, що «фото успішне тоді, коли на ньому є ще щось, крім фото». Це дуже важливо!
Так от, світлини з вишивкою свідчать про те, що вона не тільки має сакральний зміст, а й енергетично позитивно діє на людський організм. Звичайно, можна сперечатися про міру впливу вишивки на окрему людину, але сам факт такого впливу незаперечний. Чому наші люди, виїжджаючи в інші краї, брали з собою українські вишиті вироби? Бо розуміли, що без них життя неповноцінне. Ні дім, ні душа без національних візерунків не матиме захисту. Що тут казати? Я знаю, що в цьому унікальність української нації: жінка, яка вишиває, — ніби богиня, що передбачає долю. Адже, схиляючись над полотном із яскравими нитками та голкою в руках, вона думала про найпотаємніше, несла свої бажання про щастя у віки. Я приєднуюся до приємних слів, які звучать на адресу заслуженого працівника культури України і Росії, керівника хорів «Долинонька» і «Воля» в Юно-Сахалінську Людмили Засенко та її чоловіка, голови Сахалінської регіональної громадської організації українців «Київська Русь» Миколи Засенка. Ось вони дивляться на нас у гарних вишиванках зі світлин «Справжня українка» та «Справжній українець» (фото унікального журналіста-мандрівника Миколи Хрієнка). Повірте, коли їх уперше побачив, не міг очей відвести... Мені одразу ж пісня народна пригадалася, де є такі слова: «Ой Іване, мій Іванку, одягни ти вишиванку. Хай сміються вражі люди — свято в нас з тобою буде». Погодьтеся, цією піснею все сказано.
Виставка демонструє, що вишиванка в українців у пошані. Фотографічна експозиція рясніє світлинами, персонажі яких полюбляють різноманітні вишивані речі: жіночі плаття й блузки, вишиті рушники, чоловічі сорочки, дитячий одяг тощо. Для глядачів фотографії «Мій прапор» Анатолія Степанова, «Весело», «В тренді» Миколи Тимченка, «Український чемпіон» Олександра Косарєва, «Нота «до» Андрія Нестеренка, «Всерйоз чи жартома?» Павла Подуфалова — одне задоволення: жодної негативної емоції. Навіть «Биківня» Руслана Канюки з газети «День» — це робота пам’яті, світлої пам’яті. Чи не промовистий доказ того, що конкурсні фотографії говорять із нами мовою своїх образів, кольорів, сюжетів?..
Обираючи світлини для аналізу, автор перш за все послуговувався настроєм фотографії. Так, я одразу ж звернув увагу на знімок «Брати. Київ. Європейська площа, 4 липня 2012 р.» (робота Миколи Тимченка, «День»). Із того, що побачив, дуже сподобалося також фото Олексія Фурмана «Не страшно» — вдалий ракурс і чудовий підпис (на світлині усміхнена українка стоїть перед правоохоронцями із «Беркута»). Тож висновок такий: мистецтво фотозйомки дозволяє зупинити мить у її найтоншій тональності. Взяти хоча б фото, де перед омонівцями кремезний чоловік у вишиваній сорочці й модному солом’яному брилі (світлина «Трофей» Костянтина Гришина) — усю сукупність надзвичайного психологічного напруження фотограф спіймав просто блискуче. На мою думку, фотокора-професіонала Гришина, як і багатьох інших його колег із «Дня», можна зарахувати до вправних майстрів вибору. Напевно, у нього вже є своя теорія — так звана «теорія вирішального кадру».
Уважний глядач помітив: поза увагою учасників фотоконкурсу не залишилася краса українок. Адже еталони жіночої вроди пройшли до нас крізь віки. Українка — це жінка з характером, гостра словом, палка поглядом, струнка, як тополя, та гарна, як «ружа красна». Скільки майстрів фотографії змагалися в майстерності вдало зняти її? Скільки з них представили на своїх конкурсних роботах українських красунь в національному вбранні? Показовими є фото «Весела сім’я» (Тетяна Барибіна, Київ), «Висока мода» (Юрій Калиняк, Львів), «Оптимістка» (Микола Хрієнко, «День»), «Супермодель» (Олексій Іванов, Київ) та інші. Приємні для ока портрети жінок у гарних вишиванках — чи не головна запорука їхньої привабливості у відвідувачів фотовиставки.
Коли оглядаєш найкращі конкурсні роботи, пересвідчуєшся у слушності прислів’я «Козацькому роду нема переводу», що дотепер зберігає своє історичне значення. Яскравим свідченням непроминущості народних традицій є розміщені на виставці фотографії. Своєю чудовою роботою «Козацького роду» Григорій Буланий з Донецька доводить, що поміж молодих українців є непересічні особистості, які майстерно володіють мистецтвом верхової їзди. Я був дещо здивований, коли дізнався, що цей знімок зробив 12-річний школяр. Чому нашій цивілізації не вдається викорчувати з корінням те заняття справжніх лицарів? Вочевидь, тому, що Бог не дозволяє, адже зокрема через віру в лицарство, вправне володіння конем зберігається енергія народного духу — велика сила, що тримає на достатньому рівні потенціал нації.
Дуже цікава є й світлина «Браття козаки» (Тетяна Машовець, Київ). Ми бачимо на воротах до садиби трьох хлопчиків-братів у вишиванках й шароварах, вони теж зберігають традиції, які побутували в козацьких родинах. Загальновідомо, що саме діти відчувають це по-особливому. Ось характерна розповідь про ставлення дітлахів до нашого національного вбрання знаної в країнах Європи української вишивальниці Марії Зарембської, чия студія «Рідна хата» в місті Києві навчила багатьох дітей мистецтву вишивки: «Пригадую Сергійка Головка, який був ще зовсім маленьким, коли я дала йому вишиванку. Носив він її цілий день, увечері мама попросила зняти, а хлопчик як заходився плакати, нічого вдіяти не можна. Довелося відступити. Сцена спротиву повторилася перед сном, коли мама попросила зняти вишиванку. Хлопча плакало: «Дай ту сорочку, я буду в ній спати...» («Українська газета плюс», №42/2007). Ну що відносно цього випадку можна сказати? Вишиванка — то дарунок нашому народу від Бога.
На жаль, із введенням промислового виготовлення одягу людина стала менш захищеною, бо втратила гармонію, що її забезпечував створений вручну одяг. Одна з таких численних істин чи аксіом давнини — віра в те, що вишивка творить гармонію. Так, зокрема керівник Івано-Франківської студії вишивки й етномоди Тарас Дрібнюк стверджує: «Структура вишивки, але тільки такої, котра має красивий вигляд і з виворітнього боку, має правильний коливальний контур, тобто гармонізує оболонку того, хто носить цю вишиванку чи просто перебуває поблизу неї, дивлячись на красу, захищає не лише енергетично, а й від звичайних численних хвороб» («Персонал плюс», №49/2009). Саме тому у цій студії вишивки та етномоди вивчають давні українські узори і використовують їх у розробці нових сучасних і традиційних українських вишиванок.
Зазначу насамкінець: на Фотовиставці газети «День» уважно спостерігав за реакцією іноземців на представлену експозицію. Видно було, що їм сподобалися світлини з вишиванками. Жоден народ не має такого багатства. А я тоді був гордий від усвідомлення, що виріс на такій благодатній землі, як наша Україна. Якби народився в іншому краї, то чи торкався б такої краси, яку народ наш творить своїми візерунками!
