Тут жив хтось до нас
Хтось побудував ці міста, в яких ми живемо. Хтось уже жив тут до нас. Що ж по собі залишимо ми?
Агент з нерухомості – точнісінько як спеціальний агент – виймає з портфеля в’язку ключів і шукає потрібні. Їх стільки, що мені здається, серед них має бути і ключ від раю. І від квартири, в якій гроші лежать. І від цієї квартири на третьому поверсі старої кам’яниці в центрі міста, перед дверима якої ми захекано зупинилися.
Лише днем раніше я в телефонну слухавку пояснював ріелтору, що шукаю помешкання – хочу винайняти квартиру в якомусь тихому районі поблизу центру чи в центрі. У центрі міста, бо мені залежить на тому, щоб ходити пішки. Не йдеться про прогулянки парками чи набережними – просто я хочу ходити пішки. І в кіно, і в бібліотеку, і в продуктовий магазин. Агент з нерухомості на іншому боці уявного телефонного дроту кілька хвилин клацає у комп’ютері, і пропонує мені винайняти квартиру «не зовсім в центрі, але близько і одразу біля станції метро». Доводиться розтлумачувати йому, що виріс я в невеликих містечках, звик ходити пішки, і поїздки будь-яким транспортом, крім велосипеда, викликають у мене втому і стрес, бо це вже подорож. Тому в центрі і пішки, крапка.
І ось ми перед дверима квартири, яку я можу винайняти. Відчиняємо, входимо, вмикаємо світло, озираємося, швидким кроком проходимо передпокій, кухню і дві кімнати. «Тут хтось жив», – кажу я зовсім без питальної інтонації, швидше до себе, ніж до штучно усміхненого ріелтора. «Так, так, це затишна і обжита квартира, чудовий варіант, унікально добре поєднання ціни і розташування, то що, беремо?» – аж сяє містер Ключ, як подумки я його встиг назвати. «Я не зовсім це мав на увазі, – важко сідаю в крісло біля вікна, ніби мені сокирою в груди вгатили. – Тут, у цій квартирі хтось нещодавно помер, правда ж?». Ріелтор ніяковіє і щось розповідає про бабцю, яка померла два місяці тому, клінінгову компанію, яка все тут відчистила і затерла всі сліди, і про дуже милих онуків, які піклувалися про стару родичку до останніх днів. Потім дещо розгублено питає: «А як ви здогадалися?».
Я розглядаю свою руку, вона вкрилася сиротами, чи то пак гусячою шкірою. Мені бракне повітря, прошу Ключа відчинити вікно. «А хіба ви нічого не відчуваєте, – трохи здивовано цікавлюся в нього. – Цього повітря, в якому нещодавно горіли свічки, хіба ви не помічаєте, що шафа виглядає якось дивно, неприродно, їй не вистачає предметів, які лежали на ній роками: рамки з фотографією, запиленої вази, попільнички, в якій зберігалися сережки, ланцюжки, прикраси, вишитої серветки, в якій був хліб із пасхального причастя, старомодної шкіряної папки для найважливіших документів, металевої коробки з-під чаю, в яку складали ліки, хіба ви не бачите, що ця шафа без усього цього – немов сирота?». Так буває, коли працюєш з енергіями, словами – заходиш у приміщення й відчуваєш, що фіранка висить якось не так, що стіл не має бути перед вікном, бо це вікно не для світла, а для того, щоб підходити й дивитися в нього, виглядати когось. Так воно задумане, тому воно тут.
І це не лише в приміщеннях: наші міста теж вигадані й побудовані не нами. Кожен ріг, закуток, стіна, бордюр тротуару – продумані й виконують певну функцію, нами до кінця не відкриту. Ми здатні тільки знищити, погіршити, переробити під себе, спримітизувати простір. Тому наші міста й виглядають, як сироти: строкато й невідповідно до сезону вдягнені, брудний рукав чергується зі вкраденою золотою брошкою, рот замурзаний, нігті довгі й брудні, зачіска неохайна й кострубата, мова – рвана й болюча, як рана, сорочка брудна, аж масна, але по ній видно, що це бавовна, дорогий і якісний товар. Такі наші міста – Ужгород, Київ, Чернівці, Переяслав – як зґвалтовані оперні співачки, як порожній рот, в якому залишився тільки один зуб – золотий.
Кожна наша перебудова – на гірше, переважна більшість так званих вдосконалень – абсурдні. Ми живемо в містах, які не те, що не любимо, а навіть користуватися якими як слід не вміємо. Там, де мав бути сад і вигляд на Дніпро – виріс будинок, там, де мала бути церква – стоїть торговий центр, на місці цвинтаря – телестудія. Звідси й наслідок: там, де мали бути ми – там інші, там, де мала бути Україна – її взагалі нема.
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Агент з нерухомості – точнісінько як спеціальний агент – виймає з портфеля в’язку ключів і шукає потрібні. Їх стільки, що мені здається, серед них має бути і ключ від раю. І від квартири, в якій гроші лежать. І від цієї квартири на третьому поверсі старої кам’яниці в центрі міста, перед дверима якої ми захекано зупинилися.
Лише днем раніше я в телефонну слухавку пояснював ріелтору, що шукаю помешкання – хочу винайняти квартиру в якомусь тихому районі поблизу центру чи в центрі. У центрі міста, бо мені залежить на тому, щоб ходити пішки. Не йдеться про прогулянки парками чи набережними – просто я хочу ходити пішки. І в кіно, і в бібліотеку, і в продуктовий магазин. Агент з нерухомості на іншому боці уявного телефонного дроту кілька хвилин клацає у комп’ютері, і пропонує мені винайняти квартиру «не зовсім в центрі, але близько і одразу біля станції метро». Доводиться розтлумачувати йому, що виріс я в невеликих містечках, звик ходити пішки, і поїздки будь-яким транспортом, крім велосипеда, викликають у мене втому і стрес, бо це вже подорож. Тому в центрі і пішки, крапка.
І ось ми перед дверима квартири, яку я можу винайняти. Відчиняємо, входимо, вмикаємо світло, озираємося, швидким кроком проходимо передпокій, кухню і дві кімнати. «Тут хтось жив», – кажу я зовсім без питальної інтонації, швидше до себе, ніж до штучно усміхненого ріелтора. «Так, так, це затишна і обжита квартира, чудовий варіант, унікально добре поєднання ціни і розташування, то що, беремо?» – аж сяє містер Ключ, як подумки я його встиг назвати. «Я не зовсім це мав на увазі, – важко сідаю в крісло біля вікна, ніби мені сокирою в груди вгатили. – Тут, у цій квартирі хтось нещодавно помер, правда ж?». Ріелтор ніяковіє і щось розповідає про бабцю, яка померла два місяці тому, клінінгову компанію, яка все тут відчистила і затерла всі сліди, і про дуже милих онуків, які піклувалися про стару родичку до останніх днів. Потім дещо розгублено питає: «А як ви здогадалися?».
Я розглядаю свою руку, вона вкрилася сиротами, чи то пак гусячою шкірою. Мені бракне повітря, прошу Ключа відчинити вікно. «А хіба ви нічого не відчуваєте, – трохи здивовано цікавлюся в нього. – Цього повітря, в якому нещодавно горіли свічки, хіба ви не помічаєте, що шафа виглядає якось дивно, неприродно, їй не вистачає предметів, які лежали на ній роками: рамки з фотографією, запиленої вази, попільнички, в якій зберігалися сережки, ланцюжки, прикраси, вишитої серветки, в якій був хліб із пасхального причастя, старомодної шкіряної папки для найважливіших документів, металевої коробки з-під чаю, в яку складали ліки, хіба ви не бачите, що ця шафа без усього цього – немов сирота?». Так буває, коли працюєш з енергіями, словами – заходиш у приміщення й відчуваєш, що фіранка висить якось не так, що стіл не має бути перед вікном, бо це вікно не для світла, а для того, щоб підходити й дивитися в нього, виглядати когось. Так воно задумане, тому воно тут.
І це не лише в приміщеннях: наші міста теж вигадані й побудовані не нами. Кожен ріг, закуток, стіна, бордюр тротуару – продумані й виконують певну функцію, нами до кінця не відкриту. Ми здатні тільки знищити, погіршити, переробити під себе, спримітизувати простір. Тому наші міста й виглядають, як сироти: строкато й невідповідно до сезону вдягнені, брудний рукав чергується зі вкраденою золотою брошкою, рот замурзаний, нігті довгі й брудні, зачіска неохайна й кострубата, мова – рвана й болюча, як рана, сорочка брудна, аж масна, але по ній видно, що це бавовна, дорогий і якісний товар. Такі наші міста – Ужгород, Київ, Чернівці, Переяслав – як зґвалтовані оперні співачки, як порожній рот, в якому залишився тільки один зуб – золотий.
Кожна наша перебудова – на гірше, переважна більшість так званих вдосконалень – абсурдні. Ми живемо в містах, які не те, що не любимо, а навіть користуватися якими як слід не вміємо. Там, де мав бути сад і вигляд на Дніпро – виріс будинок, там, де мала бути церква – стоїть торговий центр, на місці цвинтаря – телестудія. Звідси й наслідок: там, де мали бути ми – там інші, там, де мала бути Україна – її взагалі нема.
Андрій Любка – письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода