Бути музейним співробітником в Україні – американський досвід
«Коли я пройшлася по Музею Гончара у Києві, я поставила себе на місце іноземця, який уперше в Україні. Я подивилася навколо і побачила зал з картинами «Козак Мамай» і подумала: «Хто цей дивний чоловік? Що це за цікавий музичний інструмент, який він тримає?», – розповідає музейний куратор з південного Техасу, яка приїхала в Україну за стипендією імені Фулбрайта, Дженніфер Кан.
З серпня минулого року вона працює у Музеї Івана Гончара у Києві. Один з проектів, над яким вона зараз працює – підписи під експонатами англійською мовою. Але задача ускладнюється тим, що це повинен бути не тільки переклад назви, а й невеличка розповідь, яка буде вводити іноземця у передісторію твору.
«Козак Мамай на цій картині тримає кобзу. Для українців зрозуміло хто це, що за музичний інструмент у нього, бо це частина їх культури. Але, як ти поясниш іноземцю контекст картини англійською, але так, щоб не писати щось дуже довге, що буде займати пів стіни та заважати насолоджуватися твором?», – говорить Кан.
Хоча за освітою Кан – експерт з російського авангарду, але в неї вже більше 25 років досвіду роботи куратором різних музеїв. В Україні її цікавить фольклорне мистецтво, те, яку роль воно відіграє для громадян. Кан розповідає, на скільки її вразила українська вишивка і те, що українці на деякі свята люблять вдягати традиційні сорочки.
«Я бачу, на скільки фольклорне мистецтво важливе для українців. Частково, це пов’язано з політикою, адже українці – це оновлена нація, українці все ще шукають символів не тільки своєї історії, але й культури. Повернення до фольклору зараз показує зв’язок минулого з теперішнім, це сприяє формуванню ідентичності і демонстрації того, що означає бути українцем – не росіянином, не радянською людиною, не поляком, а українцем», – говорить Кан.
Хоча Сполучені Штати – багатонаціональна країна, дослідниця говорить, що американці по-іншому ставляться до фольклорного мистецтва. Більше спільностей є у тому, як працюють музеї обох країн. Одним із неочікуваних знахідок для Кан було побачити, що українські музеї мають такі ж самі проблеми, як і американські: не вистачає персоналу, грошей, постійно потрібно щось ремонтувати.
«Я думала, що в країні колишнього Радянського Союзу з сильними музейними традиціями, держава добре піклується, підтримує та створює сильнішу базу. Але, як в Америці, так і в Україні перед музейними співробітниками однакові виклики – постійно бути креативними, щоб, маючи дуже мало – зробити дуже багато», – каже Кан.
Ще одним проектом американської дослідниці є допомогти співробітникам Музею Гончара зібрати колекцію та організувати виставки у кількох музеях у Сполучених Штатах. Для цього ведеться неабияка підготовча робота, адже, окрім усіх юридичних питань, потрібно застрахувати всі експонати, запакувати для подорожі, але головне – це все ж, зібрати колекцію, яка буде цікава американській аудиторії.
«Коли ми збираємо виставку, ми шукаємо тему, яка буде новою, але у той же час – не дуже, і яка зможе зацікавити людей. Тобто, важливо, щоб тему було не складно зрозуміти. Тому фольклор та вишивка особливо – це те, що людям зрозуміло. Автори творів зазвичай аматори – це буде близьке кожному», – говорить Кан.
Для того, щоб отримати стипендію імені Фулбрайта, Кан писала пропозицію того, що вона планує зробити працюючи в Україні. Хоча вона не раз була у Росії і проводила там деякі дослідження, цього разу вирішила, що в Україні буде працювати цікавіше, і музей-партнер більш відкритий до нових підходів у роботі.
«Моє враження після роботи у багатьох музеях Росії, що набагато кориснішою я можу бути в Україні, що я можу прийти у цей музей, мене тут будуть раді бачити і мені будуть допомагати у роботі тут. В Росії мені цього не дозволяли робити раніше, думаю, не дозволили б і зараз», – говорить Кан.
Проте, досвід Кан трохи відмінний від інших стипендіатів програми. Попри усі візові складнощі, Дженніфер приїхала до України з чоловіком та дітьми. Тому, режим її роботи подібний до того, що був в Америці, але з українським відтінком.
«Я не тільки працюю у музеї та викладаю, я щоранку відвожу дітей у школу, готую, перу – це займає більше часу, ніж завжди. Але радію, коли бачу, що діти мають цей досвід життя в іншій культурі, відчули, що таке сніг… адже у нас, у південному Техасі, немає снігу», – сказала Кан.
З серпня минулого року вона працює у Музеї Івана Гончара у Києві. Один з проектів, над яким вона зараз працює – підписи під експонатами англійською мовою. Але задача ускладнюється тим, що це повинен бути не тільки переклад назви, а й невеличка розповідь, яка буде вводити іноземця у передісторію твору.
«Козак Мамай на цій картині тримає кобзу. Для українців зрозуміло хто це, що за музичний інструмент у нього, бо це частина їх культури. Але, як ти поясниш іноземцю контекст картини англійською, але так, щоб не писати щось дуже довге, що буде займати пів стіни та заважати насолоджуватися твором?», – говорить Кан.
Хоча за освітою Кан – експерт з російського авангарду, але в неї вже більше 25 років досвіду роботи куратором різних музеїв. В Україні її цікавить фольклорне мистецтво, те, яку роль воно відіграє для громадян. Кан розповідає, на скільки її вразила українська вишивка і те, що українці на деякі свята люблять вдягати традиційні сорочки.
«Я бачу, на скільки фольклорне мистецтво важливе для українців. Частково, це пов’язано з політикою, адже українці – це оновлена нація, українці все ще шукають символів не тільки своєї історії, але й культури. Повернення до фольклору зараз показує зв’язок минулого з теперішнім, це сприяє формуванню ідентичності і демонстрації того, що означає бути українцем – не росіянином, не радянською людиною, не поляком, а українцем», – говорить Кан.
Хоча Сполучені Штати – багатонаціональна країна, дослідниця говорить, що американці по-іншому ставляться до фольклорного мистецтва. Більше спільностей є у тому, як працюють музеї обох країн. Одним із неочікуваних знахідок для Кан було побачити, що українські музеї мають такі ж самі проблеми, як і американські: не вистачає персоналу, грошей, постійно потрібно щось ремонтувати.
«Я думала, що в країні колишнього Радянського Союзу з сильними музейними традиціями, держава добре піклується, підтримує та створює сильнішу базу. Але, як в Америці, так і в Україні перед музейними співробітниками однакові виклики – постійно бути креативними, щоб, маючи дуже мало – зробити дуже багато», – каже Кан.
Ще одним проектом американської дослідниці є допомогти співробітникам Музею Гончара зібрати колекцію та організувати виставки у кількох музеях у Сполучених Штатах. Для цього ведеться неабияка підготовча робота, адже, окрім усіх юридичних питань, потрібно застрахувати всі експонати, запакувати для подорожі, але головне – це все ж, зібрати колекцію, яка буде цікава американській аудиторії.
«Коли ми збираємо виставку, ми шукаємо тему, яка буде новою, але у той же час – не дуже, і яка зможе зацікавити людей. Тобто, важливо, щоб тему було не складно зрозуміти. Тому фольклор та вишивка особливо – це те, що людям зрозуміло. Автори творів зазвичай аматори – це буде близьке кожному», – говорить Кан.
Хоча Сполучені Штати – багатонаціональна країна, дослідниця говорить, що американці по-іншому ставляться до фольклорного мистецтва. Більше спільностей є у тому, як працюють музеї обох країн. Одним із неочікуваних знахідок для Кан було побачити, що українські музеї мають такі ж самі проблеми, як і американські: не вистачає персоналу, грошей, постійно потрібно щось ремонтувати.
Для того, щоб отримати стипендію імені Фулбрайта, Кан писала пропозицію того, що вона планує зробити працюючи в Україні. Хоча вона не раз була у Росії і проводила там деякі дослідження, цього разу вирішила, що в Україні буде працювати цікавіше, і музей-партнер більш відкритий до нових підходів у роботі.
«Моє враження після роботи у багатьох музеях Росії, що набагато кориснішою я можу бути в Україні, що я можу прийти у цей музей, мене тут будуть раді бачити і мені будуть допомагати у роботі тут. В Росії мені цього не дозволяли робити раніше, думаю, не дозволили б і зараз», – говорить Кан.
Проте, досвід Кан трохи відмінний від інших стипендіатів програми. Попри усі візові складнощі, Дженніфер приїхала до України з чоловіком та дітьми. Тому, режим її роботи подібний до того, що був в Америці, але з українським відтінком.
«Я не тільки працюю у музеї та викладаю, я щоранку відвожу дітей у школу, готую, перу – це займає більше часу, ніж завжди. Але радію, коли бачу, що діти мають цей досвід життя в іншій культурі, відчули, що таке сніг… адже у нас, у південному Техасі, немає снігу», – сказала Кан.
