КОДУВАННЯ ДОЛІ
В українців є такий вислів: «народитися у сорочці», що означає бути щасливим у житті. І слово «сорочка» вживається тут у своєму первісному значенні. Це не лише частина нашого гардеробу, як вважається сьогодні. Сорочка — це певна закодована сукупність сорока божественних енергій, що творять довершену і гармонійну долю людини. Недаремно у нас 9 березня, у день відкриття брам Ірію і проголошення початку весни, святкується день Сорока святих, а на Великдень найбільшого пошанівку заслуговує писанка-берегиня «сороківка» або «сорокаклинка»: живе яйце, на якому увесь простір поділений на сорок взаємно обернених і взаємодотичних трикутників, що символізують вогненну і водні сутності Буття у їхній Божественній парності.
Символічне обрамлення сорока життєтворчих енергій має і колядницька різдвяна звізда. Не випадково ці символи використовувалися в містеріях календарних свят, пов’язаних з циклічним народженням і оновленням світу.
Кодування сили має в собі і українська вишиванка, якій надавали величного змісту, вишиваючи сакральними узорами-письменами долю.
В багатьох українських казках зустрічаємося з мотивом чарівної сорочки, котру сестри-змії — носії мудрості і магії — вишивають своєму кровному братові і наказують ніколи її не знімати. Число магічних узорів, «квіток», які творять зміївни, — дванадцять: це дванадцять богатирських сил (за числом 12 — усі енергії космічного простору, всіх знаків Зодіака). І сила цього шиття неймовірно велика.
Герой казки, одягнувши сорочку на своє тіло, стає могутнім і нездоланним, він перероджується в безсмертного витязя, що чинить суд на землі, стає володарем земного царства. І сорочка його ніколи не забруднюється, не линяє і не зношується, — вона завжди біла і ясна. Лише його зрадливій жінці вдається обдурити свого чоловіка, умовивши скинути сорочку і викравши її.
Коли сестри оживили порубаного героя, то сказали, що відновити його здоров’я і силу вони уже не зможуть, бо «Бог здоров’я тільки раз дає». А здоров’я царя — в його сорочці. Не повернувши її, герой не зможе стати таким, як був. Тому сестри наділили свого брата хитрощами і мудрістю, з допомогою яких він повернув собі сорочку: своє здоров’я і силу.
Звичайно, у казці сорочка виступає в ролі символу. Але цей символ проектується на наше повсякденне життя. Ніщо в побуті наших предків не творилося лише заради прагматичної доцільності. Кожна річ повинна була мати ще й вищу доцільність, а ця доцільність була закладена в певному символі, котрий був зрозумілий людям.
Кодування долі, добробуту притаманне звичаєвій культурі не лише українців, а у усіх древніх народів. Універсальна символіка, пов’язана із виходом на космічні енергії, присутня в побуті і культурі Єгипту, Шумеру, народів Азії, латиноамериканського континенту, її сліди знайдено в Африці, Австралії, на віддалених островах Полінезії, Океанії, на всьому індоєвропейському просторі.
Але Україна — це особливий континент прадавньої культури, бо, як свідчать історики, тут життя існувало і в часи великого льодовика. Тут збереглася безперервність традиції, мудрість виживання, кодування сили. Це земля Гіпербореїв — могутніх титанів, носіїв таємничого знання. Сьогодні їхні таємниці помалу привідкриваються завдяки розшифруванню текстів Кам’яної могили, пам’яток прадавніх курганів, вік яких — мінімум 20 тисяч літ.
Виявляється, що світова історична наука змушена переглядати усталені хронологічні стандарти щодо давності пам’яток людства. Україна, про яку ще декілька десятків літ тому начебто на «пам’ятав» так званий «цивілізований світ», знову вийшла на світову арену вже не як відстала колонія великих імперій, а як колиска праіндоєвропейської цивілізації.
І найперше тому, що саме українці через розмаїття народної культури зберегли вихід на польову (божественну) першооснову існування матеріального світу. І, якщо говорити про вишиття на українському одязі, про орнаментальну символіку хатніх оберегів, то усі вони разом творили своєрідний енергетичний «панцир» для тіла і душі, для землі, на якій жили і творили, для всього сущого на цій землі. Творили і творять!
Тенденції сучасної етнографічної науки до вивчення народних скарбів минулого лише крізь призму їхньої матеріально-ужиткової вартості перетворюють прадавню культуру у кладовище мертвого, віджилого, і тим самим не лише констатується їхня «смерть»: свідоме чи несвідоме нав’язування думки про винятково архаїчну, музейну раритетність та неужитковість скарбів «бабусиної скрині» ще більше «умертвляє» їх у свідомості носіїв сучасної культури.
Погляд на творіння давнини «духовним» баченням розкриває ідею безсмертя, непроминущості кодів життя, закладену у прадідівській культурі, і творить проекцію у майбутнє.
Можливо, ці думки певною мірою допоможуть доторкнутися до джерел нашої божественної сили і самим стати носіями ідеї безсмертя людини, народу, нашої благословенної колиски — України на земному Полі.
