27 листопада у селі Верхній Ясенів, що на Верховинщині відбудеться перший районний фестиваль – конкурс гуцульської співанки імені Марії Кречунєк (Чукутихи), - каже його ініціатор заслужений працівник культури України Роман Кумлик. – «Може би навернулася молодь до гуцульської співанки». Оскільки талановита гуцулка Чукутиха тривалий час жила і похована в селі Верхній Ясенів, пропонується провести співанковий фестиваль у Будинку культури цього села і, «тим самим, вшанувати яскравий співочий талант цієї найвідомішої виконавиці автентичних гуцульських співанок».
«Хочемо провести фестиваль з метою популяризації гуцульської співанки, особливо серед молоді. У Верховинському районі стільки співаків, що, мабуть, за три дні всі свої співанки би не переспівали. Тому звертаємось до усіх бажаючих взяти участь у фестивалі. Бажано, щоб співанки були різнотематичні й різножанрові. Є багато людей, котрі вміють співати, але вони це не афішують. Є багато талановитих дітей, але вони встидаються по - гуцульськи співати. Не треба встидатися. Треба брати співанки співанки і гумористичні, жартівливі, весільні, колідницькі, співанки на косовиці, в малинах, у гриибах. Будемо оцінювати як людина починає співати, як вона чує музику, як поводить себе на сцені. Кожен музика у селі повинен уміти заграти кожному співакові його мелодію, за якою йому буде найлегше співати»,- Роман Кумлик.
Довідково
Історично склалося так, що саме гуцулка Марія Кречунєк (Чукутиха) стала своєрідною «пісенною Берегинею Гуцульщини». Жива пам’ять про неї збереглася серед багатьох верховинців завдяки усним переказам місцевих старожилів, а також одній історичній фотографії, яку в народі називають «Чукутиха з люлькою». За Польщі у Жаб’йому жив і працював видатний український фотограф із Полтавщини Микола Сеньковський. 1926 р. він сфотографував цю 90-річну гуцулку у святковому вбранні із люлькою і назвав свою етнографічну фотороботу «Стара гуцулка».
Пізніше, 1931 р., ця художня фотографія експонувалася на Міжнародній європейській фотовиставці у столиці Франції Парижі й одержала найвищу нагороду – Гран-прі. Відомо тільки три світлини гуцулки Чукутихи, котрі ввійшли до унікальної етнографічної збірки фотографій М.Сеньковського під назвою «Гуцульські типи». У різних книгах, журналах і газетах та на поштових листівках про Гуцульщину найчастіше зустрічається тільки фотографія «Чукутихи з люлькою», рідше – «Чукутихи в перемітці» і «Чукутихи з палицею».
У багатьох селах Верховинського району літню гуцулку Чукутиху пам’ятають як дуже вродливу й талановиту жінку, яка знала і чудово співала багато народних співанок на весіллях та храмах. Розповідають, що вона могла протягом триденного гуцульського весілля виконувати різні обрядові співанки і не повторюватися («одну й ту саму співанку неспівала два рази»).Улюблений приспів Чукутихи звучав так: «А я собі заспіваю, выт типер до рано,
Єк си будем розходити, шо би нам ни банно».
Єк си будем розходити, шо би нам ни банно».
Крім того, Марію Кречунєк (Чукутиху) старожили запам’ятали ще й тим, що вона вбиралася найкраще за всіх жінок у святкове гуцульське вбрання, любила крутити кучері та прикрашати голову різними квітами. Ще й зараз серед верховинців побутує вислів: «А шо ти так вивбираласи єк Чукутиха?».
Багатьох дослідників Гуцульщини та просто допитливих людей цікавило, з якого роду ця талановита гуцулка. Але, на жаль, крім місцевої назви – «Чукутиха» – не було ніякої додаткової інформації про народну співачку. Протягом десяти років були намагання щось додатково довідатися про мистецький феномен цієї унікальної жінки. Спочатку опублікували її фотографію у районній газеті «Верховинські вісті» під рубрикою «Світло і тіні незабутніх предків». Під час численних українознавчих експедицій населеними пунктами Верховинщини перевіряли всі усні перекази, але пошуки слідів родини Чукутихи були безуспішними. Хоча й знаходили сучасні сім’ї верховинців із місцевою назвою «Чукути» у с. Красноїлля та с. Голови, але ніхто з них не підтверджував приналежність цієї талановитої гуцулки-довгожительки до своєї родини.
