Лівою рукою вишила сотні робіт
Вишиті подушки, рушники, сорочки, скатертини, серветки, ікони, картини… 53-річна мешканка Іспаса з Вижниччини, інвалід ІІІ групи Вікторія Новосівська вишила сотні робіт. Втративши на виробництві кисть правої руки, жінка не зламалася, не відмовилася від свого захоплення і навчилася вишивати лівою. Вікторія Юріївна – постійна учасниця конкурсів, фестивалів, виставок. Жоден захід в області не обходиться без неї. «Своїми роботами хочу сказати людям, що можна продовжувати жити і займатися улюбленою справою за будь-яких обставин, – каже жінка. – Підтримую інших людей, які потрапили в біду. Інвалідність – це ще не вирок».
«Iкона здається намальованою,
а Шевченко – живим»
Виставку робіт Вікторії Новосівської побачила в Іспасі під час відкриття пам’ятника на честь сільської громади, яка влітку 1941 року врятувала 15 єврейських родин. Усміхнена вродлива жінка у вишитій сорочці охоче показувала свої роботи, розповідала про них.
«Так, як вишиває Вікторія, ніхто не може, – запевнила старенька бабуся, оглядаючи вишивки. – Ця ікона здається намальованою, а Шевченко на портреті – ніби живий. Не віриться, що вона вишила все це лівою рукою».
– Замість правої кисті у мене протез, який виготовили аж у Таїланді, – показує праву руку Вікторія Юріївна. – Але він не робочий, а косметичний. Отож доводиться все робити лівою. У 45 років я отримала травму на виробництві, де виготовляла покришки. Верстат затягнув мою праву руку і розтрощив її. Так я залишилася інвалідом.
Вікторія почала вишивати, ще коли була маленькою дівчинкою. «Ще до школи не ходила, коли взяла в руки голку. Дивилася, як вишивають мама і бабуся, просила їх дати мені нитку і полотно. Моя перша робота – розквітлі маки в полі. У нашій родині всі жінки вишивали і в’язали, – розповіла пані Вікторія. – Вишивала, коли навчалася в школі. А коли пішла на роботу, почала більше в’язати – шарфи, светри, рукавиці, шкарпетки. На жаль, зараз вже не можу в’язати, бо спиці потрібно тримати двома руками».
«Мої роботи – наче діти»
Втрата правої руки стала для жінки справжньою трагедією. «Спочатку навіть не виходила з дому, не хотіла нікого бачити, – пригадує пані Вікторія. – Але мене підтримали рідні. За три місяці я навчилася писати лівою рукою, поратися по господарству: сапати на городі, полоти грядки, прибирати. Чоловік Анатолій допомагає мені готувати їсти. Вранці причісує мене і збирає волосся, не хоче, щоб я підрізала його.
Згодом згадала про свої захоплення. Взяла в ліву руку спицю – нічого не виходить. Взяла гачок – теж не могла працювати однією рукою. Тоді взяла голку з ниткою, спробувала вишити хрестик. Спочатку було дуже важко, голка вислизала з руки, але з часом я навчилася. Почала вишивати ікону Ісуса Христа. Це моя перша робота після травми. І ось уже сім років вишиваю. Немає такого дня, щоб не взяла в руку нитку з голкою, крім свята і неділі. У мене душа лежить до вишивання. Мені хочеться творити, робити щось своїми руками, хоча цю функцію за дві виконує одна ліва. Коли вишиваю, забуваю про своє каліцтво. Візерунки вигадую сама. Ніколи не рахувала, скільки робіт вишила. До сотні буде. Мої вишивки виставляли в Києві на Всеукраїнському фестивалі інвалідів. Свої роботи не продаю, бо вони для мене – наче діти. Дарую їх рідним, завдяки яким змогла знайти своє місце в житті. З кожним роком мені стає дедалі легше. Я вже не комплексую через своє каліцтво. Живу нормальним життям, спілкуюся з людьми».
«Після пережитого зрозуміла, що головне – це родина, діти й онуки. Заради них і живу, – запевняє майстриня. – Маю двох синів, які вже одружені. Подарували мені двох гарненьких хлопчиків. Одна моя невістка, яка живе біля мене, теж вишиває і в’яже. Я дуже тішуся, що вона продовжила мою справу. Мрію про онучку, щоб навчити її вишивати…».
Надія БУДНА
